Алекс Якутов розповів про блокадний Маріуполь

Алекс Якутов народився та виріс у Маріуполі. І хоча з початком повномасштабного вторгнення знаходився в Києві, його серце боліло за рідне місто. Там він провів своє дитинство, і там залишилися найближчі йому люди — мама та рідний брат. На днях Шеф та експерт "На ножах" порадував своїх фанатів новиною — його рідним вдалося вирватися з пекла. Та не всім так пощастило. "Новий канал" розпитав Алекса про те, що довелося пережити його рідним, поки вони не опинилися в безпеці.

Коли ви востаннє були в Маріуполі?

В середині лютого. Усе було спокійно, ніхто не вірив у повномасштабне вторгнення. Люди будували будинки, планували відкривати та розширювати бізнеси. Я приїзжав, щоб консультувати власників ресторанів, допомагав з меню, спілкувався з кухарями. Не було жодного натяку на війну. Лише після повернення в Київ зауважив, що всі говорять про вторгнення, пакують валізи та виїжджають. Тоді зателефонував брату, який живе в Маріуполі, порадив виїхати в Дніпро. Він вивіз сім’ю, але сам лишився вдома з мамою. Коли все почалося, активно волонтерив. У нього були заощадження, які всі віддав на ЗСУ. Поки ситуація в місті була більш-менш, він допомагав військовим. Далі довелося сидіти по підвалах.

Коли зв'язок з рідними зник?

Від самого початку їм вдалося виїхати з Маріуполя в село Старий Крим. Брат якийсь час мотався з села в Маріуполь, допомагав ЗСУ. Потім зв'язок зник. В село прийшли ДНРівці. Вони прийшли з обшуками до брата з мамою. Після цього рідні почали переховуватися в іншому будинку в підвалі. Так і провели цілий тиждень. Потім брат вийшов на зв'язок, написав, що вони живі й здорові. І знову зв'язок обірвався. Згодом на свій страх і ризик, без жодних зелених коридорів вони виїхали, взявши з собою в машину ще одну сім’ю. Було дуже важко, вони проїхали приблизно 15 блокпостів ДНР, де постійно зупиняли і влаштовували перевірки та допити.

Алекс Якутов розповів про блокадний Маріуполь © пресслужба

Вони розповідали, що відбувалося в Маріуполі?

Навіть десятої частини не можу розповісти, бо то просто не вкладається в голові. Не віриться, що таке може відбуватись у XXI столітті в країні в центрі Європи. Розповідали, як снаряди сипались один за одним, їсти було нічого, пити — так само, люди зливали воду з батарей і збирали воду в калюжах. Уявіть, у вас на руках – тримісячна дитина з температурою. Її треба відпоювати, а ви не можете. Бо немєа води. І поїте малюка водою з батареї, бо це єдине джерело хоч якоїсь рідини. Так робили одні мої знайомі — дуже заможні люди. Також розповідали, як не могли поховати людей, тому що земля була примерзла, і собаки тягали частини тіл. Це все дуже страшно.

У соцмережах ви написали, що 20 березня загинув лікар, який в дитинстві врятував вам життя. Ви знаєте, скількох ще знайомих після перемоги ви більше не побачите?

Ніхто не може сказати, скільки людей загинуло. Неможливо порахувати. Адже з рідними немає жодного зв’язку! Вчора моя хрещена нарешті вийшла на зв'язок. Як ми раділи! Але до кінця не розуміємо, хто зі знайомих живий, а хто ні. У мене друг дивом виїхав з Маріуполя разом із сім’єю і маленькою онучкою. В одній його машині був пробитий радіатор, а в іншій – колеса. То він їхав на спущених. А от його сестра і мама зникли безвісті. Вони не виходять на зв'язок.

Тато мого сушефа з "Публіциста" під час бомбардувань виводив пенсіонерів у бомбосховище. Коли довів їх, сів і помер. Серце не витримало, хоча він ніколи не скаржився. У знайомих семеро людей бігли в сховище, добігло троє. Ще в одних — дідусь вийшов покурити зі сховища, повернувся з осколком у легенях. Помер, і тіло лежало з ними, бо не було навіть змоги його поховати.

А лікар, про якого я писав, помер на робочому місці. Анатолій Борисович Казанцев був людиною з великої літери. Він не покинув пацієнтів, лікував до останнього подиху. Його поховали на території лікарні.

Як ваші рідні зараз?

Мама досі не може відійти від пережитого. Вона тільки зробила ремонт, про який мріяла. Думала, що вийде на пенсію, буде жити собі на радість у гарній квартирі. Вона більше 40 років пропрацювала лікарем швидкої допомоги. Зараз постійно думає про дім, хоче повернутися. Ми й гадки не маємо, в якому стані будівля і квартира. Ніхто не знає, тому що досі йдуть інтенсивні бої. Станом на 5 березня квартира була цілою. Як зараз — невідомо. Адже поруч базувався полк "Азов", ми розуміємо, які авіаудари могли там бути. Після війни і брат, і мама планують повернутися в Маріуполь. Вони люблять місто і планують там жити, хочуть додому.

Як думаєте, чому саме Маріуполь буквально стирають авіабомбами?

У мене багато запитань — чому саме Маріуполь настільки ненавидять рашисти? Адже вони все роблять за принципом – не жаліти нікого. Не бомблять точково по складах та військових частинах. З самого початку гатили на повну. Думаю, причин кілька. Перша — вони ненавидять "Азов". Ті свого часу не віддали Маріуполь. І зараз героїчно захищають місто, не здаючи його ворогу! Військові стоять, показуючи всьому світу, що українці не подарують ворогу ні клаптика своєї землі. А ще, можливо, тому що Маріуполь почав дуже активний розвиток. Якщо порівнювати з Донецьком, який під ДНР відкотився років на 15 назад, Маріуполь зробив космічний економічний стрибок. І це попри те, що місту теж свого часу дісталося. Воно оговталося, пішло вперед. В останні роки Маріуполь дуже змінився, став неймовірно красивим, інфраструктура була на високому рівні, пляжі чистили. В місто вливалися великі гроші, і люди почувалися добре та спокійно. Може, ненависть ще й тому, що росіян там не хочуть бачити, їх не зустрічають із квітами. Хоча в місті мешкає багато російськомовних і етнічних росіян, але вони люблять Україну і хочуть жити в Україні. Люди стали проблемою для російських військ, певно, через це вони вирішили стерти місто. Так простіше, ніж потім розбиратися з тими, хто проти режиму.

Ви уявляли, що таке може бути з вашим рідним містом?

Підозрював, що у випадку повномасштабного вторгнення Маріуполю буде важко, але не настільки. А ще я внутрішньо маю якесь шосте чуття на важкі події. У 2013 році поїхав геть з Донецька, хоча мав там усе. Працював шеф-кухарем у хорошому ресторані, навчався за кордоном, у мене було налагоджене життя. Але був не в змозі там більше знаходитися. Мене розривало на шматки. Я не міг пояснити, чому. Усі крутили пальцем біля скроні. Тоді переїхав у Чернігів. Це був дивний вибір в очах оточуючих, бо рівень життя в Донецьку і в Чернігові кардинально відрізнявся. Через півроку в Донецьк прийшла війна. Так само, коли я був 18 лютого в Маріуполі, відчував певний дискомфорт, який не міг пояснити. Тоді підняв питання, щоб мама пішла на пенсію. Їй 67 років, і вона достатньо часу приділила роботі. Ми з братом сказали, що будемо допомагати, і вона погодилася — пішла на пенсію якраз перед війною. У день вторгнення мала б бути її зміна на швидкій…

Чи є, на вашу думку, в Маріуполя майбутнє?

Навіть якщо від міста залишаться руїни, рашисти не заберуть у Маріуполя головне — море. Місце сили всіх містян вони не знищать. Коли я приїжджаю в Маріуполь, йду на море. Я виріс біля нього, воно мене заспокоює, наповнює. А ще їм не зламати дух маріупольців. Ті, хто вирвався, і з ким я говорив, не бояться повертатися, не бояться лишатися в Україні. Хтось щойно оговтавшись, одразу став волонтерити, а хтось хоче братися за зброю і захищати рідну землю. Місто визначають його люди. Так от, хоч як би рашисти намагались зробити з Маріуполя руїни, місто лишається в серцях. Є і буде кому його відбудовувати. І, повірте, він буде ще кращим!