Ведуча “Голосу країни” та “Світського життя” на 1+1 Катерина Осадча з перших днів війни допомагає українцям у пошуку зниклих родичів. Телеведуча від початку вторгнення російських окупантів на територію України створила телеграм-канал “Пошук зниклих”, який нині масштабувався у соціальний проєкт під назвою “Знайти” своїх”.
В ефірі “Сніданку з 1+1” телеведуча розповіла про пошук людей у Маріуполі.
З перших днів війни ми продовжуємо шукати зниклих. Наразі на нашому телеграм-каналі розшукують велику кількість людей з Маріуполя. Позавчора ми всі бачили кадри евакуйованих українців с Азовсталі, і це не може не тішити. Серед евакуйованих українців був хлопчик, якому тільки-но виповнилося 6 місяців. Його з мамою на ім’я Аня шукали у нашому телеграм-каналі з перших днів війни. Ми знайшли, де вони знаходяться, але евакуюватися у них не було можливості. Наразі дитина з мамою вже на вільній території, у безпеці. У такі моменти хочеться вірити, що всі знайдуться, будуть живі і здорові, а це маля, якому виповнилося півроку, ніколи не згадає жахи війни, які він пережив. Ми сподіваємося, що з’явиться ще більше зелених коридорів і у людей буде можливість вибратися з того страху,— говорить Катерина Осадча.
Також телеведуча розповіла вражаючу історію пошуку жінки в Маріуполі.
В нас є вражаюча історія Лідії Миколаївни Горбунової, яку родичі шукали через телеграм-канал “Пошук зниклих”. Вона дивом вижила у зруйнованому Маріуполі. Лідія Миколаївна до дрібниць пам'ятає кожен день майже півторамісячного життя в блокадному Маріуполі. Коли почалася повномасштабна війна, вона відмовилася виїжджати, бо не могла вивезти паралізованого після інсульту чоловіка. Потім опинилася без зв'язку з рідними. А 8 березня в її квартиру на восьмому поверсі влучив снаряд і вбив її чоловіка,— розповіла Катерина Осадча.
Лідія Миколаївна змогла підключитися до прямого ефіру “Сніданку з 1+1” та розповісти про жахи війни, які пережила у тимчасово окупованому Маріуполі.
Зараз зі мною моя онука Анастасія. Я дуже щаслива, що мене вивезли з того жаху волонтери. Життя потрохи повертається у звичний ритм, я у безпеці. За ці дні, які я провела в окупації, зрозуміла, що своє життя не треба відкладати на потім, потрібно жити тут і зараз всупереч усьому. Найстрашніше у Маріуполі — це відсутній зв’язок. Ніхто не може про себе повідомити, деякі люди навіть не знають, що існують зелені коридори. У мене не було можливості повідомити близьким, що я жива, я навіть не знала, що мене шукають через телеграм канал. У місті досі залишається дуже багато людей. Окупанти не шкодують нікого, ні дітей, ні людей похилого віку, для них немає нічого святого,— говорить Лідія Миколаївна.
На 44 день війни російська ракета влучила у будинок жінки, вбивши її паралізованого після інсульту чоловіка.
До нашого будинку 8 березня влучила ракета. Я знаходилася дома, удар прийшовся на ліву сторону. За мить після удару я провалилася на сьомий поверх, останнє, що я почула, це як чоловік крикнув моє ім’я. Я крикнула йому у відповідь, але він вже не відгукнувся. На мене посипалися якісь меблі, дошки, клуби рудого диму, пил. Одразу виник вогонь, і я знову провалилася ще нижче. Наша квартира разом із моїм чоловіком всередині вигоріла вщент. В мене обпалені руки, залишилися шрами. Одразу після цього мене направили до будівлі драмтеатру. Єдине, що я мала, було на мені — халат, куртка та кросівки. В мене не залишилось ні документів, ні грошей, нічого,— говоріть жінка.
Декілька діб Лідія Миколаївна провела у підвалі маріупольського драмтеатру. Але 16 березня російська авіабомба поцілила й туди. Під час розповіді жінки телеведучі не змогли стримати сліз від жаху, який переживають українці.
Затряслися стіни, посипалася штукатурка, стало все це падати. Всі почали кричати: йдіть, театр горить і зараз звалиться. Ще понад тиждень я разом зі ще двома людьми блукала Маріуполем у пошуках порятунку. Кілька ночей ми провели в підвалі церкви. Без їжі та майже без води. А далі пішки йшли селами в бік підконтрольної українській армії території. Коли я зрозуміла, що врятувалась, то вперше заплакала, побачивши українські прапори. Коли ми добралися до Запоріжжя, я змогла зателефонувати з чужого телефону своїй сестрі. Виявилося, вони мене шукали через телеграм-канал Пошук зниклих. Коли ми побачилися з онукою, то були такі щасливі. Онука виросла у мене на руках. Я про неї думала кожного дня і дуже скучила. Зараз ми з наю знаходимося у безпеці у Тернополі,— розповіла Лідія Миколаївна.
Нещодавно ми розповідали, що Великий театр скасував вистави режисерів, які виступали проти війни в Україні.
ЧИТАЙ ТАКОЖ: