100 днів війни як їх пережили українські зірки

З початку широкомасштабної агресії РФ в Україні минуло 100 днів. Це великий термін, хоча багато українців досі переживають ранок 24 лютого. Українські зірки – не виняток. Григорій Решетник, Наталка Денисенко, Ектор-Хіменес Браво, Тарас Цимбалюк та інші поділилися історіями, які їх вразили найбільше і те, чого вони навчилися за цей час.

Григорій Решетник, ведучий проєктів "Холостяк", "Холостячка", "Як ти?"

Оскільки ми з родиною перебуваємо в Україні, вся концентрація емоцій, всі наші переживання були і є на повну. Здається, що ця трагічна історія триває вже більше року, а не 100 днів. Щоденні події, інформаційний потік, історії, особисті та почуті від інших українців, позбавляють будь-якого відчуття часу. Відбулась переоцінка цінностей. Зараз мрія лише одна — якнайшвидша перемога України, мир на наших землях, початок відбудови зруйнованих міст та сіл. Заради майбутнього дітей, свого власного і наших батьків. Думки про це заряджають та надають оптимізму.

За 100 днів війни відбулася величезна кількість подій, які ми ніколи не забудемо та не пробачимо. Перед очима досі страшні кадри з Бучі та Ірпеня: катування та знущання над людьми... Ми з дружиною їздили до Ірпеня, аби на свої очі побачити та ще раз відчути реальність тих жахіть, які відбувалися на Київщині. Це тригер для кожного з нас, що ми маємо знайти в собі сили здолати всю нечисть на нашій землі. ЗСУ змогли відстояти ці території, прогнати орків. Вірю, що з окупації будуть звільнені всі області України. Спогади та новини про звірства росіян, які відбуваються по сьогоднішній день, не дають спокійно спати. Я досі прокидаюсь кілька разів за ніч, аби перевірити стрічку новин. Але ми маємо концентруватися на позитивних подіях. Вони також є! Підтримка, яку надає нам світ, перемога KALUSH ORCHESTRA на “Євробаченні”, успіхи Збірної України з футболу та, звісно, ЗСУ.

Три головні висновки за 100 днів війни:

Потрібно жити тут і зараз. Цінувати кожну мить життя. Те, що близькі поруч і вони здорові. На жаль, великою ціною війна показала, що насправді є важливим. Все найкраще – насправді поруч, у рідній країні.
Ніколи не опускати руки. Ми мусимо продовжувати боротися, вірити у краще, хоч як би складно не було. А ще слухати, що підказує серце та робити саме це.
Більше підтримувати близьких та бути людянішими до інших.

Ектор Хіменес-Браво, суддя проєкту "МастерШеф"

Відчуття, що з 24 лютого пройшли, щонайменше, три роки. Лютий 2022-го став найдовшим місяцем мого життя. Цей час неймовірно тягнеться і, разом з тим, біжить дуже швидко. Кожен день викликає багато болю і страждань. Кожен день я розумію, що жертв стає більше. При цьому ти, як робот, встаєш та робиш ті справи, якими раніше ніколи не займався. Як день бабака: робиш те, що й попередні дні, намагаєшся дарувати радість, намагаєшся допомогти там, де можеш, намагаєшся зв’язувати людей між собою, підтримувати їх, робити щось, аби хоч якось наблизити наш день перемоги.

Історія, яка вразила мене найбільше – історія Іллі з Охматдиту. Хлопчик та його родина із Маріуполя. Він трагічно спостерігав за смертю своєї мами. Вона померла, тримаючи його на руках. Ілля мав багато поранень, адже їх будинок атакували рашисти. Він стікав кров’ю, його доставили до Києва, в Охматдит. Зараз він лікується. З усієї його родини залишилась тільки бабуся. Найбільше мене вразило, що, коли я прийшов до нього у палату, він зміг мені усміхнутися, у нього засяяли очі. Він, звісно, ні на секунду не забуде того жаху, який з ним відбувся, але він зумів знайти в собі сили радіти зустрічі. Попри все, що їм довелося пережити, коли я сказав, що ми маємо бути сильними, що ми переможемо цю війну, що переможемо усіх рашистів, в очах бабусі з’явилася така впевненість та іскра! Вона сказала, що переконана у нашій перемозі. Ми сильні та все подолаємо. І ось таке поєднання – сили та слабкості – це справжня українська жінка. Вона піклуватиметься про онука і зробить для нього усе, що тільки може та не може.

Головні висновки за ці 100 днів:

Твоя національність – це не твій паспорт. Твоя національність – те, що у твоїй душі. Я українець. Я це усвідомлював і раніше, але зараз в цьому переконався на мільйон відсотків.
Ніколи не применшуй загрози та застережень ЦРУ, розвідки США та Великої Британії. Ми не вірили їм до останнього, думали, що все це перебільшення. Потрібно мати найсильнішу армію у світі, потрібно відгородити росію великою кам’яною стіною, ввести повну заборону на переміщення російських громадян до України.
Здається, що це жахлива ціна усього світу за те, що відбувається зараз. Адже світ у 2014 році не запровадив нормальних санкцій. Але Україна сильна, Україна єдина, і ми переможемо! А росія просто розвалиться, помре і закінчиться як нація та країна.

Тарас Цимбалюк, актор найгучніших серіалів СТБ "Кріпосна", "Спіймати Кайдаша", "Кава з кардамоном"

Скільки днів минуло, стільки і відчувається… Кожен день фіксується, кожен день в новинах, в емоціях. З новою добою асоціюються вибухи і прильоти, смерті знайомих. Тож ці сто днів і відчуваються ста днями.

Найбільш пропущена через себе історія моєї тещі, мами Тіни. Вони з бабусею тривалий час були без зв’язку в Маріуполі, сиділи в підвалі. Не менш трагічний день, коли вбили актора Пашу Лі. На жаль таких вразливих історій дуже багато: маріупільский театр, приліт ракети по житловому будинку Одещини на Пасху тощо.

Висновок тільки один: слідкувати надалі за своєю свідомістю! Адже це наша єдина зброя.

Наталка Денисенко, зірка легендарної костюмованої драми "Кріпосна"

Ми були з синочком в Яремче і у Хмельницькому, де дуже довго тягнувся час. Мені здавалося, що цьому не буде кінця. І тільки, коли повернулися до Києва, у мене все стабілізувалося і з’явилося відчуття часу. Я зрозуміла, що ця війна триває вже довго. Повністю перевернулося все минуле. Я почала думати, через що на нас напали, читати всю історію, розуміти, скільки триває війна і геноцид з боку російської імперії. Це триває завжди!

Напевно найбільше мене вразила зустріч, яка відбулася вже у Києві. Я поїхала до своєї подруги, куми Лєни. Вони з Ірпеня. Батьки її чоловіка живуть у Бучі, були в окупації. Я приїхала до них у гості і коли ми обійнялися, вона сказала мені: "Наталко, ми вижили". Тоді линули сльози. Я зрозуміла, що реально те, що відбувалося, могло позбавити мене близьких. Це фізичне відчуття людини, зовсім інше відчуття.

Найголовніший висновок про те, що речі — це просто речі. Ми раніше дуже сильно приділяли уваги цим речам. Безумовно, коли я повернулася додому, мене тішили гребінці, парфуми, світлини… Це гріло сердце. Але коли на чаші терезів стоїть життя людини і якісь матеріальні речі, то все стає не важливим. Ані гроші, ані будинки, ніщо не важливе, крім життів твоїх близьких людей!

По-друге, треба цінувати все, що у тебе є і дякувати Богу! Ми всі гналися за псевдо роботами, титулами, грошима… завжди думали наперед. Треба жити кожним днем, тут і зараз! І дякувати, що ти просто живеш.Ну і по-третє, я зрозуміла, що я можу зробити для своєї країни, для людей. Будь-яка діяльність має приносити користь. Не варто розмінювати своє життя на глобально не важливі речі. Для себе я зрозуміла, що будь-яка робота у кіно, будь-який пост мають бути направлені на те, аби це допомагало людям! Щоб я робила все з користю. Думаю, так у моєму житті буде надалі. Адже ця війна зробила нас всіх травмованими. Проте допомогла зробити такі важливі висновки.

Раніше Андрій Хливнюк зізнався, що хоче виставити на аукціон уламок російської міни, який його поранив.

ЧИТАЙ ТАКОЖ: